перший сніг. я їхала вчора в метро і думала, що ми не віримо в те, що колись постаріємо. тільки live fast, die young.
ага, звичайно.
я живу тут менше, ніж півроку, але моя система поглядів на світ зруйнована. нервова - ледь жива і, здається, скоро атрофується. гірше, ніж відчувати біль, - нічого не відчувати.
нам розповідають про self-made менів, нас надихають, нам пророкують прекрасне майбутнє з перспективами і ще купою всього, що має йти у комплекті зі словом "успішний". але ми виходимо за ворота цього "раю" і бачимо… нічого. нас вчать. ми не розуміємо. нас не розуміють.
і знову ви нам про старт-апи, про "можливо все".
ніхто не навчить нас жити. такої мети не ставить жоден.
тобто школа, універ, батьківські настанови - це лише досвід, який нам щедро напихають у кишені, а ми, з абсолютною (чи не дуже) впевненістю намагаємось застосувати це в реальному СВОЄМУ житті. у когось виходить, у когось - ні.
і наче й мали все, що треба, а нового не надбали.
що буде далі? не знаю. завтра буде понеділок. завтра все почнеться спочатку. сніг дарує надію на те, що все зміниться, старий рік мине, новий буде кращим, і ми у ньому будемо іншими. так, ти правильно кажеш. ілюзія.
не вірте.