казка про дівчинку, яка жила у вигаданому світі.
вона не хоче відчувати реальність, бо це вбиває її.
я боюся болю. я хочу вірити, що мені ніхто не потрібен.
я хочу вилікувати себе болем.
я слабка. я вразлива. я не хочу більше так.
я не хочу.
я хочу знати, хто я. я не хочу думати про завтра.
чому весь час треба переходити ці кордони між чорним і білим, кидатися в крайнощі? чому весь час треба бути насторожі? будь-хто може навмисно поранити тебе своїми голками саме тоді, коли ти цього не чекаєш.
я не хочу вірити в добро. для мене його кількість невпинно зменшується. все сходить нанівець.
все починається спочатку. і так щодня. я повільно лечу у прірву, хоча цього ніхто не бачить.
навіть Ді. я люблю її? я не знаю. я прив*язалась до неї. сильніше я нікого не люблю. але зараз я втрачаю її. вона стане чужою. її ніхто ніколи не замінить.
у мене на щоках сльози, бо я знаю що все скінчиться, що це неминуче. може, мені просто треба хтось, хто тримав би мене за руку і міцно обіймав. і мало говорив, але розумів. мені потрібен мій бог.
чому в інших життя простіше?
"ти сама все ускладнюєш" я знаю. але навіщо мені примітивні життєві насолоди, якщо приємніше блукати в лабіринтах власної свідомості?
"я заплутався в думках. я забув, що значить страх".
я зможу.